помовчувати
ПОМО́ВЧУВАТИ і рідко ПОМО́ВКУВАТИ, ую, уєш, недок., розм., ПОМО́ВЧАТИ, чу, чиш, док.
1. Мовчати, ухиляючись, утримуючись від розмов.
Тропінін, як завжди, скромний, помовчував собі, а пан бундючився і пишався ще дужче (О. Іваненко);
При батькові він [Михась] – помовкує, бо хлопцеві від нього і так попадає за язик (С. Чорнобривець);
– Я вам багато чого хотів сказати. Але ви людина противна, колюча, як йорж, .. тому я помовчу (О. Довженко);
// Не видавати звуків, не порушувати тиші.
Уже м'яко вгинається луг, зметнувши вгору фонтани чорнозему, уже благенький дерев'яний місток злякано згорбатився і не знає, де заховатися, а самохідка ще помовкує (М. Стельмах).
2. тільки недок. З певною метою приховувати, обминати мовчанкою що-небудь, не розповідати, не згадувати про когось, щось; замовчувати.
Плачинда дотримав свого слова: ніде не жалівся, помовчували деякий час про свою пригоду і чумаки (М. Стельмах).
3. тільки док. Мовчати якийсь час.
– Ну, чого ти плачеш? – знов почала Настя, помовчавши трохи (Леся Українка);
Генерал Глазунов якусь мить помовчав (О. Довженко).
Словник української мови (СУМ-20)