помовчувати
ПОМО́ВЧУВАТИ і рідко ПОМО́ВКУВАТИ, ую, уєш, недок., розм., ПОМО́ВЧАТИ, чу, чиш, док.
1. Мовчати, ухиляючись, утримуючись від розмов.
Тропінін, як завжди, скромний, помовчував собі, а пан бундючився і пишався ще дужче (Ів., Тарас. шляхи, 1954, 93);
Михась прикусив язика і мовчить, як води в рот набрав. При батькові він — помовкує, бо хлопцеві від нього і так попадає за язик (Чорн., Визвол. земля, 1950, 63);
— Я вам багато чого хотів сказати. Але ви людина противна, колюча, як йорж,.. тому я помовчу (Довж., І, 1958, 423);
// Не видавати звуків, не порушувати тиші.
Уже благенький дерев’яний місток злякано згорбатився і не знає, де заховатися, а самохідка ще помовкує (Стельмах, Вел. рідня, 1951, 648).
2. тільки недок. З певною метою приховувати, обминати мовчанкою що-небудь, не розповідати, не згадувати про когось, щось; замовчувати.
Плачинда дотримав свого слова: ніде не жалівся, помовчували деякий час про свою пригоду і чумаки (Стельмах, І, 1962, 237).
3. тільки док. Мовчати якийсь час.
— Ну, чого ти плачеш? — знов почала Настя, помовчавши трохи (Л. Укр., III, 1952, 736);
Генерал Глазунов якусь мить помовчав (Довж., І, 1958, 311).
Словник української мови (СУМ-11)