поручення
ПОРУ́ЧЕННЯ, я, с.
Дія за знач. поручи́ти, поруча́ти.
Коли сю нову уставу братчики предложили до затвердження Йоакиму, патріарх, надививши ся перед тим на непорядки в українській церкві, був незвичайно утїшений таким високим настроєм і замірами братчиків. Він не тільки похвалив їх заміри, але ще й надав їм ріжні поручення і права перед тим нечувані: аби вони наглядали також за духовенством, про всякі непорядки доносили епископови (М. Грушевський);
// Справа, доручена кому-небудь; доручення.
Сам Юрішко спочатку соромився примінювати це средство [засіб] з власної ініціативи, лиш зі спеціального поручення (Г. Хоткевич).
Словник української мови (СУМ-20)