поручик

ПОРУ́ЧИК, а, ч., іст.

1. Офіцерське звання у царській армії, наступне після чину підпоручика, а також особа, що має це звання.

Не вспіли генеральшу поховати, як приїхав з полку старший панич – тепер уже якийсь там поручик, чи що (Панас Мирний);

Офіцерський дроздовський полк був у повній формі, там полковники були за взводних, а капітани й поручики билися, як прості солдати, і командував ними донський хорунжий, що за рік зробився генералом (Ю. Яновський);

Павло Діденко невдоволено глянув на сіру шинелю на вішалці – з погонами поручика (А. Головко).

2. В арміях деяких країн: військове звання молодшого офіцера; особа, яка має це звання.

Значення в інших словниках

1. поручик — пору́чик іменник чоловічого роду, істота  Орфографічний словник української мови
2. поручик — -а, ч. 1》 Офіцерське звання у царській армії, наступне після чину підпоручика, а також особа, яка мала це звання. 2》 В арміях деяких країн: військове звання молодшого офіцера; особа, яка має таке звання.  Великий тлумачний словник сучасної мови
3. поручик — ПОРУ́ЧИК, а, ч., дорев. Офіцерське звання у царській армії, наступне після чину підпоручика, а також особа, що має це звання. Не вспіли генеральшу поховати, як приїхав з полку старший панич — тепер уже якийсь там поручик, чи що (Мирний, II, 1954, 104)...  Словник української мови в 11 томах