порішати

ПОРІША́ТИ¹, а́ю, а́єш, недок., ПОРІШИ́ТИ, шу́, ши́ш, док., розм.

1. на чому, з інфін., також із спол. що. Приймати яке-небудь рішення, доходити до якогось висновку; вирішувати.

– Не буду я нічого казати! – думаю і порішаю собі (Марко Вовчок);

Про Андрія забули й думати на селі: порішили, що він загинув де-небудь у тюрмі, чи що... (М. Коцюбинський);

Порішили в неділю сходить до Кочури (А. Тесленко);

На тому й порішила “Ганза” – спілка німецьких купців: не пускати німецьких майстрів до Москви (О. Іваненко).

2. тільки док., з чим. Завершити яку-небудь справу.

Філософи новітні .. Давно вже порішили З питанням мудрим сим (Леся Українка);

Цієї зими пізно порішили з молотьбою (Л. Смілянський);

// Покласти край чомусь, покінчити з чим-небудь.

Лежить [брат], дивлячись очима, закинувши руки під голову, мов порішивши вже з усіми нудними докучними думками навіки (Марко Вовчок).

3. тільки док., кого, що. Позбавити життя, убити.

Ножем порішив він звіра і почав в'язати ще теплі лапи (З. Тулуб);

– В Заливанщині дядьки помічника пристава і двох урядників порішили (М. Стельмах);

Дивом-дивиною було те, що її досі не порішила куля чи не підтяла шабля якого-небудь бузувіра (О. Ільченко).

(1) Поріши́ти з собо́ю; Поріши́ти себе́ – покінчити життя самогубством; накласти на себе руки.

– Чи довго ще мені мучитись? Чи не краще відразу порішити з собою? (Панас Мирний);

[Катерина:] Григор її наруги не знесе – я знаю. Він же гордий – порішить він і себе, і Мотрю (С. Голованівський).

ПОРІША́ТИ², а́ю, а́єш, док., що, розм.

Розв'язати задачі, приклади і т. ін.

– Візьми-но, дочко, якийсь клапоть паперу і порішай мені задачки (М. Стельмах).

Словник української мови (СУМ-20)