посміхатися
ПОСМІХА́ТИСЯ, а́юся, а́єшся, недок., ПОСМІХНУ́ТИСЯ, ну́ся, не́шся, док.
1. Посмішкою виражати свої почуття або ставлення до кого-, чого-небудь (перев. з відтінком іронії, глузування, кепкування тощо).
Пан сидів мовчки – і люди нічого. Ходили в поле, жали свій хліб і посміхались злорадо, коли панський економ з нічим повертався з сусідніх сіл (М. Коцюбинський);
Варвара Павлівна слухала свого співбесідника і скептично посміхалася (В. Собко);
[Килина (злісно посміхнувшись):] Ти не знаєш, то, може, я що знаю (Леся Українка);
– Ну, вже й заводи! – посміхнувся Груздьов. – Заводи з дерев'яними насосами! – .. Насоси часів Івана Грозного... (О. Донченко);
// Насміхатися, кепкувати.
Дома не мають нічого проти моєї прогулянки з нашим постояльцем. Трохи посміхаються, що йому забаглося якраз мого товариства (Ірина Вільде);
Сам посміхається [Данило] з себе: для чого він забігає наперед? Мабуть, це звичка мужчин так бачити красу (М. Стельмах).
2. Те саме, що усміха́тися 1.
– Я роду козачого, – усе тоді йому розказав. Він слухав, .. посміхався, дивувався (Марко Вовчок);
Лелеки мостили на колесі гніздо. Партизани спостерігали їхню роботу і радісно посміхались (Ю. Збанацький);
Вона дивилася на нього секунду-дві, і губи її, висохлі на вітрі, потріскалися, тому їй було боляче посміхатися, але вона усміхалась (Григорій Тютюнник);
Коли вперше дитя посміхнулося, це стало подією, сенсацією на весь полігон (О. Гончар);
* Образно. Раптом сонце вдарило поверх хмари в гребінь гори, де миттю засяяла мокра трава, заблищали вікна будинків, посміхнулося голубе вимите небо (Ю. Яновський);
// кому, до кого. Посмішкою виявляти свою приязнь або співчуття до кого-небудь.
Гнат ще з порога посміхнувся Левкові, залюбувався його повільною постаттю (М. Стельмах);
// перев. док., кому, у сполуч. зі сл. доля, щастя і т. ін., перен. Пощастити.
А оце був поїхав [тато] на заробітки в Одесу, і там йому посміхнулася доля (М. Стельмах);
// Складатися в усмішку, набирати, набувати виразу усмішки (про губи, обличчя тощо).
Суворий стояв посеред кімнати. Його висхле довге обличчя, що довшало від чотирикутної борідки, посміхалося (Олесь Досвітній).
Словник української мови (СУМ-20)