постукати
ПОСТУ́КАТИ, аю, аєш, док., перев. чим, по чому.
Стукнути декілька разів; стукати якийсь час.
Вона знов постукала ціпком, перейшла, не звернувши уваги на Раїсу, хату (М. Коцюбинський);
– Оце пішло б на сохи, – він провів долонею по шершавій корі і постукав чоботом по окоренку (Григорій Тютюнник);
Чубатий дятел од ранку працює на сивій сосні. Постукає дзьобом – і дивиться, що з того станеться... (Л. Первомайський);
– Щось у тебе наче тут, під чуприною, поменшало, – постукав [батько] пальцем по лобі (М. Стельмах);
// Піти, поїхати із стукотом, викликаючи стукіт.
Поїзд постукав по багатьох стиках рейок і зник, залишивши здивування й тишу серед тайги (М. Трублаїні);
// Стукаючи (у двері, у вікно), дати знати про свій прихід, попросити дозволу зайти до хати, кімнати.
Лаврін постукав у вікно (І. Нечуй-Левицький);
Увечері сиділа я собі дома і писала листи. Коли се хтось постукав у двері (Леся Українка);
Незабаром вони добралися до хутора і постукали в першу хату (Григорій Тютюнник);
* Образно. – Я прийшов постукати до вашого серця, щиро поговорити з вами (С. Масляк, пер. з тв. Я. Гашека).
Словник української мови (СУМ-20)