потаїти
ПОТАЇ́ТИ, аю́, аї́ш, док., що, рідше кого і без дод.
1. Приховати, утаїти що-небудь від інших.
Сором казати, а гріх потаїти (Номис);
– Гляди лишень, чи все сьому правда і чи не потаїла ти чого? (Г. Квітка-Основ'яненко);
// Не показати своїх почуттів, ставлення до кого-небудь.
Горда молодість не могла потаїти своїх почуттів. Уляна дивилася на комісара Шредера з неприхованим презирством (О. Довженко);
// Не викрити, не виказати кого-небудь.
Потаїти ворогів.
2. розм., заст. Таємно привласнити щось.
Дивиться Олексій Іванович на ту білу та пухку руку й дума: “Та й чесна яка душа в сієї Марини! Друга потаїла б гроші, сказала б – десь закотилися, а вона – ні... Чесна душа!” (Панас Мирний).
(1) Не потаю́, перев. у знач. вставн. сл. – скажу одверто, признаюсь по щирості, не криючись.
[Батура:] Не потаю, і мені ви допоможете ще глибше відчути душу Наталії Микитівни (О. Корнійчук).
◇ (2) Потаї́ти се́рце від (од) кого – приховати від кого-небудь свої почуття, настрої і т. ін.
– Ми, Тодозю, знаємо усе про тебе, – почав Суфщинський. – Серця не потаїш од людей (І. Нечуй-Левицький).
Словник української мови (СУМ-20)