пошептати
ПОШЕПТА́ТИ, шепчу́, ше́пчеш, док., що і без прям. дод.
1. Сказати щось пошепки.
– Мамо! питки, – тихо пошептав Івась (Панас Мирний);
Стихне [соловейко], ніби пошепче своїй самочці, як її любить, а вона йому, мабуть, скаже, що й вона його любить (Г. Квітка-Основ'яненко).
2. над ким – чим, біля кого – чого, від чого і без дод. Поворожити, почаклувати, промовляючи пошепки певні заклинання.
Явдоха узяла води, пошептала над нею, збризнула його [сотника] тою водою (Г. Квітка-Основ'яненко);
Молодиця скоренько подала бабі ножа. От вона пошептала, нашахрувала над ним (О. Стороженко);
Войцехова прийшла, оглянула хору, пошептала щось біля неї (І. Франко);
На світі всячину я знаю, .. Кому чи трясцю одігнати, Од заушниць чи пошептати Або і волос ізігнать (І. Котляревський);
– Я пришлю свою відьму, і вона за три дні зарубцює вам ці виразки. – Пошепче? – криво посміхнувся безкровними губами Бараболя (М. Стельмах);
Ну, думали, пропала гармошка. А він висушив її, почаклував над нею, пошептав, помацав, – і знову заспівала в його руках (Григорій Тютюнник).
Словник української мови (СУМ-20)