привітати
ПРИВІТА́ТИ, а́ю, а́єш, кого і без дод.
Док. до віта́ти 1–4.
Сидимо коло воріт. То з тим перемовимо, то з другим, – спитаємо, привітаємо, а Чайчиха мовчки сидить (Марко Вовчок);
Він привітав Дороша кивком голови (Григорій Тютюнник);
Промчавшись конем мимо Ясногорської та Черниша, Маковей привітав і їх щасливою новиною: – Прагу визволено! (О. Гончар);
Вихід “Енеїди” в перекладі І. Бражніна, добре оформленої і з скромним за розміром, але вельми корисним тлумачним “апаратом”, можна і слід привітати (М. Рильський);
Привітай же, моя ненько, Моя Україно, Моїх діток нерозумних, Як свою дитину (Т. Шевченко);
[Микита:] А що, пане Саво, мабуть, несподівані гості приїхали? Чим їх привітаєш? (М. Костомаров);
* Образно. Всього надбали. Та діточок у їх бігма, А смерть з косою за плечима. Хто ж їх старість привітає, За дитину стане? (Т. Шевченко).
Словник української мови (СУМ-20)