прикований
ПРИКО́ВАНИЙ, а, е.
Дієпр. пас. до прикува́ти.
Так і помер [дід] у тих рудниках, прикований до тачки під землею (В. Кучер);
Тільки взявся за кварту, приковану до бочки на ланцюжку, як вже за мною почувся вкрадливий, кошачий голос: – Добра вода? (М. Коцюбинський);
[Д. Жуан:] З нагірного шпиля людині видко простори вільні, та вона сама прикована до площинки малої, бо леда крок – і зірветься в безодню (Леся Українка);
Я знову тут, прикований красою Твоїх розкош [розкошів], безкраїн [безкраїх просторів] чарівних, І знов твоїм простором вільним гою Вогонь душі, отруту ран чумних... (М. Старицький);
Чому ж вона мовчить? Знає ж добре, що він у цій війні прикований до Чорного моря. Знає Наталка, а от голосу не подає (В. Кучер);
Очі усіх приковані до спокійного .. обличчя Раусліта (В. Собко);
// прико́вано, безос. пред.
Одним залізом за поперек його взято і до стіни ланцюгом приковано (П. Куліш).
(1) Приков́аний до пра́ці – змушений постійно працювати.
Стане нашому селянинові добре жити, як буде він мати добрі школи, як не буде прикований до ненастанної праці (В. Стефаник);
Стоя́ти (сиді́ти) / ста́ти (ста́нути, зупини́тися і т. ін.), як (мов, ні́би і т. ін.) прику́тий (прику́та, прико́ваний, прико́вана) [до мі́сця, до стовпа́ і т. ін.] див. стоя́ти.
◇ (2) Прико́ваний до лі́жка (д) див. прико́вувати;
(3) Як (мов, ні́би і т. ін.) прико́ваний (прику́тий) [до мі́сця], зі сл. стоя́ти, сиді́ти, зупини́тися і т. ін. – нерухомий.
З переполошеним видом, блідий і ніби прикований .. стояв [Стоколоса] на розі вулиці (І. Франко);
Вона сиділа, мов прикована до місця, і великими гарячими очима дивилася перед собою (П. Колесник);
І враз він знову зупинився, наче прикутий до місця (О. Донченко).
Словник української мови (СУМ-20)