прикро
ПРИ́КРО.
Присл. до при́крий.
– Бачите, я не смію робити того, що вам прикро, а ви... (Леся Українка);
Матросам робилося прикро, що вони й досі стоять без діла в морі, далеко від рідних берегів (В. Кучер);
На душі в неї було тоскно і прикро (Яків Баш);
Іноді вона поводиться з ним аж надто прикро (В. Козаченко);
Діденко тільки гірко зітхнув і так прикро шарпнув одного німця за пояс, що той клацнув зубами, як коняка (Ю. Яновський);
Катерина побігла. Пробігши кілька метрів, прикро спинилась (О. Копиленко);
Пилипко не спав, лежав тихо; широко розкриті очі напрямилися в куток печі, він ними й не змильне [змигне], так дивиться прикро (Панас Мирний);
// заст. Дуже.
Управа, перелічивши всі вчинки волосного старшини, прикро наказувала, щоб надалі цього не було (Б. Грінченко);
Та мука, що наче буде жовта, жовтим оддає, то ота краща, аніж прикро біла (Сл. Б. Грінченка);
Узявсь прикро до ковальства (Сл. Б. Грінченка);
// заст. Зовсім, цілком.
У нас оце пожар був, так Іван прикро згорів, – нічого не зосталось (Сл. Б. Грінченка).
Словник української мови (СУМ-20)