прикро
ПРИ́КРО. Присл. до при́крий.
— Бачите, я не смію робити того, що вам прикро, а ви… (Л. Укр., III, 1952, 702);
Матросам робилося прикро, що вони й досі стоять без діла в морі, далеко від рідних берегів (Кучер, Чорноморці, 1956, 49);
На душі в неї було тоскно і прикро (Баш, Вибр., 1948, 50);
Іноді вона поводиться з ним аж надто прикро (Коз., Вибр., 1947, 20);
Діденко тільки гірко зітхнув і так прикро шарпнув одного німця за пояс, що той клацнув зубами, як коняка (Ю. Янов., І, 1958, 290);
Катерина побігла. Пробігши кілька метрів, прикро спинилась (Коп., Лейтенанти, 1947, 161);
Пилипко не спав, лежав тихо; широко розкриті очі напрямилися в куток печі, він ними й не змильне [змигне], так дивиться прикро (Мирний, IV, 1955, 292);
// заст. Дуже.
Управа, перелічивши всі вчинки волосного старшини, прикро наказувала, щоб надалі цього не було (Гр., І, 1963, 330);
Та мука, що наче буде жовта, жовтим оддає, то ота краща, аніж прикро біла (Сл. Гр.);
Узявсь прикро до ковальства (Сл. Гр.);
// заст. Зовсім, цілком.
У нас оце пожар був, так Іван прикро згорів, — нічого не зосталось (Сл. Гр.).
Словник української мови (СУМ-11)