припухати
ПРИПУХА́ТИ¹, а́є, недок., ПРИПУ́ХНУТИ, не, док.
Трохи напухати (про органи, частини тіла, місця на тілі).
Не зоставила мати живого тіла на дочці, на другий день опухша [опухла], як пуп синя, качалася вона по полу, тоді як у Василя тілько трохи ніс припух (Панас Мирний);
Незчувся Степан, як, пригнувшися, підлетів до воріт, як з розмаху ляснув грубою долонею по свіжому, примхливому, наче візерунок, рум'янцю дукача. Лише пам'ятає, що вся права щока Якова одразу припухла і залила вогнем навіть щетинисту скроню (М. Стельмах).
ПРИПУХА́ТИ², а́ю, а́єш, недок., фам.
1. Марнувати час у спанні, у бездіяльності, лінощах.
[Гаєнко:] Люди роблять, ну, а Гришка, звісно, припухає... [Григор:] Я не спав. Думки та мрії... (С. Голованівський);
– Начальство з району скоро нагряне. Вибори ж увечері, а ти знов припухаєш. Ну, що я їм скажу, коли спитають, а хто сьогодні на роботу не вийшов? Пилип (В. Кучер);
– Я не поїду! .. – Ну й чорт з тобою, сиди в цьому жабнику [на острові], припухай на дозвіллі... (Ю. Збанацький).
2. Терпіти якісь труднощі.
– Що ви питаєте? – заступився за нього Хома. – Чи не бачите, що він припухає? (О. Гончар);
Прийде до нього чоловік: “Чуєш, Денисе, рятуй, припухаю”, і Денис рятує (І. Сенченко).
Словник української мови (СУМ-20)