припухати
ПРИПУХА́ТИ¹ а́є, недок., ПРИПУ́ХНУТИ, не, док.
1. Трохи напухати (про органи, частини тіла, місця на тілі).
Не зоставила мати живого тіла на дочці, на другий день опухша [опухла], як пуп синя, качалася вона по полу, тоді як у Василя тілько трохи ніс припух (Мирний, IV, 1955, 72);
Незчувся Степан, як, пригнув-шися, підлетів до воріт, як з розмаху ляснув грубою долонею по свіжому, примхливому, наче візерунок, рум’янцю дукача. Лише пам’ятає, що вся права щока Якова одразу припухла і залила вогнем навіть щетинисту скроню (Стельмах, II, 1962, 11).
ПРИПУХА́ТИ², а́ю, а́єш, недок., фам.
1. Марнувати час у спанні, в бездіяльності, лінощах.
[Гаєнко:] Люди роблять, ну, а Гришка, звісно, припухає… [Григор:] Я не спав. Думки та мрії… (Голов., Драми, 1958, 339);
— Начальство з району скоро нагряне. Вибори ж увечері, а ти знов припухаєш. Ну, що я їм скажу, коли спитають, а хто сьогодні на роботу не вийшов? Пилип (Кучер, Трудна любов, 1960, 438);
— Я не поїду!.. — Ну й чорт з тобою, сиди в цьому жабнику [на острові], припухай на дозвіллі… (Збан., Курил. о-ви, 1963, 79).
2. Терпіти якісь труднощі.
— Що ви питаєте? — заступився за нього Хома. — Чи не бачите, що він припухає? (Гончар, III, 1959, 227);
Прийде до нього чоловік: «Чуєш, Денисе, рятуй, припухаю», і Денис рятує (Сенч., Опов., 1959, 141).
Словник української мови (СУМ-11)