пробелькотати
ПРОБЕЛЬКОТА́ТИ, очу́, о́чеш і ПРОБЕЛЬКОТІ́ТИ, очу́, оти́ш, що і без прям. дод.
Док. до белькота́ти, белькоті́ти.
– Ну? – грізно спитав городничий. – Ізловили, – пробелькотав Забіяка. – Кого? – Двох хлопців (Панас Мирний);
– Ви, – пробелькотала [Ольга], вся червона з досади, – ви... я вас зневажаю! (Ірина Вільде);
Переляканий підпоручик Дуб козирнув і, пробелькотівши: – Звичайно, пане полковник... – зник у дверях (С. Масляк, пер. з тв. Я. Гашека);
Лазаревський розгубився, зашарівся, пробелькотів щось невиразне і, впустивши кашкет, вилетів з кабінету (З. Тулуб).
Словник української мови (СУМ-20)