проворкотати
ПРОВОРКОТА́ТИ, очу́, о́чеш і ПРОВОРКОТІ́ТИ, очу́, оти́ш, док.
1. Те саме, що проворкува́ти 1.
2. що і без прям. дод., перен. Те саме, що проворкува́ти 2.
Кошкін подивився скоса на Женю і проворкотів: “Струни рук і сердець почуттєві .. ” (І. Муратов);
Панщина ж, своє господарство і діти усім тягарем лягли на одні материні плечі. Він і досі дивувався, як вона, перериваючись, устигала і панське діло поробити, і своє поле, і город доглянути, і дома впоратись: хату побілити, хліб спекти, шмаття попрати і дітям на ніч котика проворкотіти (М. Стельмах).
3. що і без прям. дод., перен. Пробурчати, промурмотати, виражаючи невдоволення чим-небудь, гнів і т. ін.
– Хлопський син! Тьфу, якого біса тим хлопам пхатися сюди! – проворкотав Валько (І. Франко);
– Одно відомо, – знов дід проворкотів понурим гласом, – що всі ми й доби й тижні погубили в сій клятій тьмі (Леся Українка);
// рідко. Сказати що-небудь тихо, невиразно.
В тій хвилі Олекса проворкотав щось крізь сон (І. Франко).
Словник української мови (СУМ-20)