прогомоніти
ПРОГОМОНІ́ТИ, ню́, ни́ш, док.
1. Гомоніти якийсь час.
Паніматці хоч і до дня просидіти б, прогомоніти з Собальським, та нездужала, то й пішла собі (А. Свидницький);
Тієї неспокійної ночі вони так і прогомоніли до самого ранку (С. Чорнобривець).
2. Док. до гомоні́ти 1.
– Совість... совість... – глухо прогомонів він (О. Стороженко);
– Що за чортовиння! – прогомонів мій друг. – Ти розумієш, з боків і не просунеш веслом – твердо, а спереду вільно. Мабуть, вузесенький рівчачок (Олесь Досвітній);
* Образно. Відновлена весна прогомонить гаями (М. Зеров).
Словник української мови (СУМ-20)