прозвучати
ПРОЗВУЧА́ТИ, чи́ть, док.
1. Поширитися в просторі, пролунати, почутися (про різні звуки, голоси, музику, спів і т. ін.).
Гомоніли [хвилі] все тихше і тихше, і з їх гомону виникала пісня, безнадійна і хмура, як туманна ніч на морі. Ледве чутно, як подих, прозвучала вона й заніміла... (Леся Українка);
Кобзар з'явився вже тоді, коли прозвучали кінцеві фрази запальної та гострої розмови, що відбулася тут (С. Журахович);
Знову прозвучав дзвінок, розсунулась завіса, і вистава почалася (О. Донченко);
// Бути вимовленим, виголошеним певним чином.
З особливою скаргою, з трепетом душевним прозвучали в устах Щасного оці слова (Ю. Збанацький);
– За Батьківщину! Вперед! Ніколи, ні до, ні після цього, Черниш не чув цієї фрази так. З якоюсь особливою силою й значимістю прозвучала вона їм тут, збираючи всіх в кулак (О. Гончар);
// Набути у звучанні якихось характерних ознак, рис, забарвлення.
– Ха-ха-ха! – сміх Майєра прозвучав цілком щиро (В. Собко);
Опера Бізе [“Кармен”] .. прозвучала блискуче, темпераментно (з газ.).
2. перен. Виявитися у звуках мови, пісні і т. ін. (про почуття, настрій і т. ін.).
Очі в жінки знову блиснули насмішкувато, а в голосі прозвучала гірка іронія (Ю. Збанацький);
У словах Григора прозвучав жаль і хитро приховане прагнення вигородити свою голову із цієї скандальної історії (Григорій Тютюнник).
3. перен. Виявитися, розкритися в чому-небудь (про зміст, ідею, тему і т. ін.).
В останніх словах Мцирі можна почути і початки тої мелодії, що .. прозвучить потім у Шевченка: “Поховайте та вставайте, кайдани порвіте...” (М. Рильський);
// Набути певного значення; справити якесь враження.
Запитання прозвучало для Арсена як ляпас (Л. Дмитерко).
Словник української мови (СУМ-20)