прокочувати
ПРОКО́ЧУВАТИ, ую, уєш, недок., ПРОКОТИ́ТИ, очу́, о́тиш, док.
1. що. Переміщати, пересувати що-небудь, котячи.
2. що. Рухати своєю силою (про течію, вітер і т. ін.);
// перен. Поширювати в просторі (звуки, шуми і т. ін.).
Грають сурми, Барабан бідовий Лунко прокочує Дріб з далини (Л. Первомайський).
3. перен. Поширюватися в просторі (перев. про звуки).
* Образно. Тут [у Білорусі] мене друзі сердечні чекали, Низько вклонюся їм щирим поклоном, В'ється безсмертна дорога Купали, Коласа голос прокочує дзвоном (А. Малишко).
4. що і без прям. дод., розм., рідко. Те саме, що прока́тувати¹.
Мали [возниці] думку прокотити заїжджого барина [пана] на славу, та староста охолоджував (Панас Мирний);
– Сідай, стара, прокочу. Хоч, казати правду, тобі там і робити нічого – ще сніг лежить у полі (з наук. літ.).
5. розм. Те саме, що проїжджа́ти¹ 1.
– Ага! Прокотив святий Ілля від верху аж до дна! Ага! – промовляв він (Панас Мирний);
З веселою піснею .. австріяки прокотили крізь село з краю в край (Ю. Смолич);
Карета прокотила через густу алею (Н. Рибак).
◇ (1) Прокоти́ти на ворони́х кого – не проголосувати за кого-небудь, не обрати його на виборах.
Люди почали говорити про те, щоб на наступних зборах прокотити Гризоту на вороних, а замість нього поставити мого тата (В. Речмедін).
Словник української мови (СУМ-20)