прошкувати
ПРОШКУВА́ТИ, у́ю, у́єш, недок., розм.
Іти навпростець, напрямки.
Вранці пішов [Коропов] блукати. Прошкував м'яким житнім вруном (В. Земляк);
Я... тільки потім зрозумів, що не бачив [у Пітері] нічого. Блукав, немов сліпець, який бреде по вибитому журбою тирлі й думає, що прямує по зеленій оболоні (Ю. Мушкетик);
// Прямувати куди-небудь.
– Куди це ви прошкуєте? – спитав Ліпешко дзвінким голосом (Є. Гуцало);
Кожного ранку, прямкуючи до редакції, Загатний мав клопіт з вітаннями.., він ніколи не запам'ятвував обличчя (В. Дрозд).
Словник української мови (СУМ-20)