пусто
ПУ́СТО.
1. пред. Нікого, нічого немає де-небудь.
Не замісиш густо, як у коморі пусто (приказка);
– Згадай, який прийшов до мене, Що ні сорочки не було; І постолів чорт мав у тебе, В кишені ж пусто, аж гуло (І. Котляревський);
Тихий вечір, сонце низенько, на селі пусто – ще люди з роботи не повернулися (Марко Вовчок);
В покоях було пусто. Навіть служба їх не пильнувала (Б. Лепкий);
Куди не глянеш тихо, пусто, тільки вітер тихенько шелестить та грається листям (В. Винниченко);
Навкруги – пусто. Тільки місяць ллє зелений світ з пронизаного зеніту (М. Хвильовий);
– В нашого брата мозолів густо, а в пузі пусто! (П. Панч);
// Є незайняті місця.
Гей, поки в наших рядах ще не пусто, Бий в барабан до борні! (П. Грабовський);
// Про відчуття внутрішньої пустоти, самотності.
В голові й у серці в нього було зовсім пусто (І. Франко);
Холодно в дружини на душі, пусто. Сльози підступають до горла (Ю. Мушкетик).
2. присл., розм. Марно, безглуздо, без толку.
На панщині робить [Хведір], а свої дні дома й так, – ідуть пусто (Ганна Барвінок);
Нерозмовний був старий, але пусто ніколи не говорив (Г. Хоткевич).
◇ (1) Щоб (бода́й) тобі́ (йому́, вам і т. ін.) [було́] пу́сто! <�Хай тобі́ (йому́, вам і т. ін.) [бу́де] пу́сто!> кому – уживається при вираженні невдоволення ким-небудь, злості, досади на когось і т. ін.
– Матерія гарна, а пошита – мішок мішком. Проклята швачка, щоб їй пусто! (Леся Українка);
А бодай їм, божевільним, Сім раз на день пусто! (І. Манжура).
Словник української мови (СУМ-20)