підождати
ПІДОЖДА́ТИ, ду́, де́ш, док.
1. Те саме, що почека́ти.
Нам казали коло дверей підождати, поки він прийде (Марко Вовчок);
Знов дівчина буде при зорях іти, Вертаючись пізно додому з бригади. Її коло двору підождуть брати, І скрипнуть ворота... (І. Вирган);
Чіпка підождав, поки геть підбилося сонечко, одягся в свитину й пішов до баби, де жила мати (Панас Мирний);
– Куди підемо з тобою, коли в нас ні двору, ні тину? От і виходить: підождать треба трішки. Зіпнусь я на ноги, зароблю хоч на чужий куточок, тоді й балачка друга буде (Григорій Тютюнник).
2. тільки наказ. сп. Уживається як застереження або прохання почекати, не поспішати що-небудь робити.
[Єпископ (суворо):] Підожди. Не час (Леся Українка);
– Але ви підождіть. Я теж обдарую вас, – метнулася Варвара в садок і скоро вибігла, несучи в руках пучки свіжої редьки, цибулі, салату (В. Кучер);
– Підожди! Чи не занадто все це легковажно і поспішно? Відмовитись від складної роботи – це найлегший шлях (В. Собко);
// Уживається як погроза, попередження кому-небудь.
– Підожди ж ти, думаю, піймаєшся і ти мені, стане тобі шкурка за вичинку (Панас Мирний).
Словник української мови (СУМ-20)