пірце
ПІРЦЕ́, я́, рідко ПЕ́РЦЕ́, пе́рця́, с.
Зменш.-пестл. до перо́ 1.
Ой, летіла зозуленька понад море в гай Та пустила сиве пірце у тихий Дунай (з народної пісні);
Поховані під галуззям дерев пташки простирали і тріпали до сонця мокрі пірця (Н. Кобринська);
Красиві рибки. Пірця в них, як шовкові, прозорі й ніжні-ніжні (О. Копиленко);
* У порівн. Слівце твоє, легке, як пе́рце (хоч би й старі твої літа), – і дівчині впаде на серце, і всю країну обліта (П. Тичина).
Словник української мови (СУМ-20)