рвучкий
РВУЧКИ́Й, а́, е́.
1. З раптовими різкими поривами неоднакової сили; поривчастий, нерівномірний.
Край степовий! Ой та вітер дикий, рвучкий! Як ударить – телефонні струни рве, крутить в пучки! (П. Тичина);
Дорогу до Коломиї замітала рвучка і колюча хуртовина (Т. Масенко);
Шлях заносять рвучкі сніговиці (П. Воронько);
Шашло не почув пострілу, тільки рвучкий відкат гармати (Ю. Збанацький).
2. Який здійснюється раптово, з великою швидкістю; дуже швидкий.
Рвучким рухом Василь зупинив лебідку (І. Волошин);
Гайдай схопився за маузер. Оксана рвучким жестом спинила його руку (О. Корнійчук);
Берник швидко присів і рвучким стрибком перенісся на край урвища (І. Муратов);
Лікар забігав по кабінету рвучкими кроками (І. Микитенко);
// Уривчастий, різкий.
Раптовий сміх [Самка], хрипкий і не по літах басистий, рвучкий, як і властивий йому тон балачки, були його характерними рисами (Олесь Досвітній);
З глибини ночі почувся рвучкий, бадьорий гудок паровоза (М. Трублаїні);
Котрийсь із парубків зненацька починав голосно співати коломийку до танцю, кидаючи слова в такт рвучкої і лагідної музики (Т. Масенко).
3. Запальної вдачі, енергійний, швидкий (про людину).
Реджі змарнів і став хмурим, але по-давньому стрункий і рвучкий в рухах (І. Кочерга);
Кремезний та рвучкий юнак то сідав на табурет, то бігав з кутка в куток (О. Ільченко).
4. до чого, розм. Який відзначається великим потягом, прагненням до чого-небудь.
Бувалий [Степан Облога], сердешний, рвучкий до науки. У нього розумні, натруджені руки (П. Воронько).
Словник української мови (СУМ-20)