ремісник
РЕМІСНИ́К, а́, ч.
1. Особа, яка володіє певним ремеслом і виготовляє на продаж та на замовлення вироби ручним кустарним способом, користуючись власними засобами виробництва.
Ремісники й кузнеці [ковалі] запалювали й роздували горна, скрізь над димарями вставали й вились до неба димки (С. Скляренко);
У Москві рано виникла спеціалізація ремісників. Так, у Кузнечній слободі виготовляли переважно ковальські вироби, у Котельниках – котли, в Бронних слободах – броню (з навч. літ.).
2. перен. Той, хто працює шаблонно, без творчої ініціативи, натхнення.
– В любимій праці ти будеш творити, а у вимушеній, випадковій, зостанешся ремісником! (О. Донченко);
Бажано, навіть потрібно, щоб між автором оригіналу і перекладачем була внутрішня спорідненість, щоб перекладач не був ремісником, який перекладає все, що йому замовлять перекласти, щоб тут доконче був момент творчого вибору (М. Рильський);
Якщо актор в процесі практичної роботи наб'є собі руку, нагромадить деякий досвід і запас штампів.., – такий актор, по-моєму, заслуговує звання ремісника, але не майстра, не художника (з мемуарної літ.);
* У порівн. Лазар скорився. Затих і вже не сперечався, коли будили по ночах. Ішов на роботу байдужий, як ремісник (М. Коцюбинський).
3. розм. Учень ремісничого училища.
Букви РУ горять, як жар. То повз вулицю-бульвар Поспішає склити школу Ремісник Ванюша скляр (П. Воронько);
Він озирнувся й гукнув до своїх ремісників: – Грицю, Лаврін, сюди! Слухайте, щоб у школу ні ногою. Будемо бастувати, а ввечері заходьте до мене і весла захопіть. Тільки обов'язково (П. Панч).
Словник української мови (СУМ-20)