репетувати
РЕПЕТУВА́ТИ, у́ю, у́єш, недок., розм.
1. Сильно кричати, видавати зойки від болю, переляку і т. ін.
Пан не рухне, лежить, як галушка, а пані як почала репетувати, як почала... (Марко Вовчок);
Він брикав ногами й репетував на ввесь голос (З. Тулуб);
Лишилися ми з мамою за селом удвох. Я в колисці репетую, а вона надо мною плаче (Ю. Збанацький);
// Здіймати галас, шум, голосно вигукуючи щось.
[Кирило:] Пріська репетує на увесь садок: діду! діду!.. Думає – я не чую... (Панас Мирний);
– Ну, я прошу тебе, підійди. Не можу ж я репетувати з Отради на Лонжерон! Поговорити мені треба (Ю. Смолич).
2. Дуже голосно говорити, розмовляти.
– Ой боже мій! їй-богу, не перескочу! Ще впаду у воду, – репетувала Марія, підобравши обома руками спідницю (І. Нечуй-Левицький);
[Бичок (до Мартина):] Та вгамуйся, не репетуй, ходім у господу, там і гроші дам (М. Кропивницький);
[Мирон:] І як невігласи не репетували, їх ніхто не підтримав. Народ любить і вимагає тільки досвідчених і розумних керівників (О. Корнійчук);
// Говорити з ким-небудь підвищеним тоном, роздратовано; кричати, галасувати.
– Одчини, бо вікна поб'ю! – репетував Кайдаш і лупив у двері ногою так, що поганенькі двері аж торохтіли (І. Нечуй-Левицький);
З ранку до вечора чують сусіди – репетує мачуха, лає всіх – і дітей і навіть чоловіка (О. Іваненко).
Словник української мови (СУМ-20)