розраджувати
РОЗРА́ДЖУВАТИ, ую, уєш і рідко РОЗРАДЖА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., РОЗРА́ДИТИ, джу, диш, док., кого.
1. Висловлюючи співчуття, заспокоювати, втішати кого-небудь.
Докія, бліда, з вогкими очима, мов цариця без корони, оберталася поважно межи людьми і своїми словами розраджувала тут чоловіка, а там жінку... (О. Кобилянська);
Касіян Скиба, як міг, розраджував Куріпок: “Ваш Стефан живий!” (С. Чорнобривець);
Андрій співчував Вершиніну, але не міг зрозуміти, чому він так трагічно переживає цю втрату, і намагався розрадити його (О. Гуреїв);
// Відвертати чиюсь увагу від тяжких думок, переживань, розважати кого-небудь.
Хворісний смуток приходив до нього, і не розраджували ні пташки, ні комахи; здається, міг би впасти ницьма і кричати з відчаю, плачучи і б'ючи кулачками землю (В. Барка);
Валя спостерігає, як вона [хмара] шириться і росте, зовсім затуляючи невеликий клапоть блакиті, що досі розраджував її (Н. Рибак);
Ні стогону, ні слова скарги! Видно ж по очах, що болить, а вона ще й інших розраджує... Звичайно, від тієї Лесі лишилось мало (М. Олійник);
Двірське панство намагалося лестощами розрадити князя (Я. Качура).
2. Умовляти кого-небудь відмовитися від якоїсь дії, якогось наміру, вчинку; відраджувати.
В душі мати не схвалювала доччиного вибору, але й не наважувалася її розраджувати (С. Чорнобривець);
Заново вшив [Тимко] погрібничок, хотів ще й колодязь поправити, та Павло розрадив (Григорій Тютюнник);
Міські родичі розрадили вступати на геологічний, бо, мовляв, хіба то життя – весь час у поїздах, та на краю світу (В. Дрозд).
Словник української мови (СУМ-20)