розсвітати
РОЗСВІТА́ТИ, а́є, недок., РОЗСВІНУ́ТИ, не́; мин. ч. розсві́в, віла́, ло́ і розсвіну́в, ну́ла, ло; док.
1. Ставати світлішим, яснішим із настанням світанку.
Зоря розсвітала, день починав біліти (Марко Вовчок);
От ранок розсвіта. Вітрець пахучий віє; Мір'ядами [міріадами] квіток дихнули вже поля (А. Кримський);
Сон літньої ночі колись мені снився, Коротка та літняя нічка була, І сон був короткий, – він хутко змінився І зник, як на сході зоря розсвіла (Леся Українка);
* Образно. Не розсвітав мій день сумний, Пригоди тисли невеселі, – І я блукав, мов навісний, Без крихти хліба та оселі (П. Грабовський).
2. безос. Наставати (про світанок); світати, розвиднятися.
Гей, товаришу, вставай, Розсвітає..! (М. Шеремет);
Так рано встала, що аж на порозі розсвінуло (Номис);
Устала [Маруся] (бо вже і розсвіло) і зараз прийнялась поратись (Г. Квітка-Основ'яненко);
А коли розсвіне, не шукайте мене. І дужим будьте, бо ваших рук і розуму потребуватиме зачатий нині рід (Р. Іваничук);
Мій Осипе, веселий мій друкарю, Мерщій, мерщій на світі б розсвіло! (М. Бажан).
Словник української мови (СУМ-20)