розчахувати
РОЗЧА́ХУВАТИ, ую, уєш, недок., РОЗЧАХНУ́ТИ, ну́, не́ш, док., що.
1. Розколювати, розщеплювати (дерева, гілки і т. ін.) на частини.
Блискавка розколола стару сосну, розчахнула її, немов ножем, на дві половини, кожна упала на свій бік (Л. Первомайський);
* Образно. На вежі бастіону раптом блиснув огонь – і гучний гарматний постріл розчахнув нічну тишу (С. Добровольський);
// безос.
Не поле, а барліг. Немов табун бісів товкся – копи несе, снопи котить, розчахує дерева, обламує гілля (К. Гордієнко);
І вже не одного Розчахнуло громом Кучерявого дуба (П. Куліш);
Ураз двері розчахнуло, по бережку летить мельничиха (Г. Колісник);
// Розсікати, розтинати з верху до низу чимсь гострим.
Молодий полковник .. у ту ж мить навскіс розчахнув ззаду другого перебіжчика (Іван Ле).
2. тільки док. Спричинити незручним, різким рухом розрив зв'язок, тканини в паху.
Така [погода] – ні з двору! Дехто з гарячих поїхав та й закаявся: той – вола розчахнув, а той – разом пару (Панас Мирний).
3. Широко, навстіж відчиняти.
Толя Дробот з грюкотом розчахнув вікно і з дитячим подивом ув очах милувався лискучими бруньками каштана (С. Журахович);
Він відімкнув, розчахнув хвіртку. Звівши руку, пропускав гостю вперед (Г. Колісник).
Словник української мови (СУМ-20)