рупор
РУ́ПОР, а, ч.
1. Труба у вигляді зрізаного конуса або піраміди для посилення звуку.
[Голос покликача судового (в рупор):] Народе римський! Суд спокою просить! (Леся Українка);
Безпалько по хаті пройшовся. Став перед грамофоном, що в кутку на столику, з великим синім рупором (А. Головко);
// розм. Те саме, що гучномо́вець.
З берега, в проміжках від залпу до залпу, линув з рупора голос Гальванеску (Ю. Смолич).
2. перен., книжн. Виразник чиїхось ідей, думок, почуттів і т. ін.
Вже із зображення зовнішності героїв зразу відчувається, кого автор любить і кого не любить. І проте дійові особи не стають у Панаса Мирного рупорами його власних думок і почуттів (з наук. літ.).
Словник української мови (СУМ-20)