свисток
СВИСТО́К, тка́, ч.
1. Пристрій для свисту (у 1 знач.).
Засюрчав свисток кондуктора. І поїзд рушив (А. Головко);
Він зробив аж три свистки. Такі хороші та голосні! (Є. Кравченко);
// Пристрій для подання сигналів за допомогою свисту (у 3 знач.).
Він збив манометр і ударив залізом по боці [паровика]. Потому пустив пару в свисток (М. Коцюбинський);
// Дитяча іграшка, за допомогою якої утворюють свист.
При дифтерії, скарлатині і т. д. заразний чинник може передаватись через дитячі іграшки, особливо ті, що їх діти беруть в рот (свистки, пискалки та ін.) (з навч. літ.).
2. Свист, утворюваний таким пристроєм.
Нарешті від соснового новенького будиночка почувся свисток, яким кличуть собак (Ю. Яновський);
Свисток судді – покотився по зеленому полю футбольний м'яч (Остап Вишня);
Над лісом пролунав ледве чутний паровозний свисток (В. Собко).
(1) На свисто́к зі сл. витрачатися – використовуватися даремно, не мати позитивних наслідків.
Ми ще пам'ятаємо часи, коли енергія винахідників, творців часто витрачалася за образним висловом, не на створення продукції, а на свисток (з публіц. літ.).
Словник української мови (СУМ-20)