свисток
СВИСТО́К, тка́, ч.
1. Пристрій для свисту (у 1 знач.).
Засюрчав свисток кондуктора. І поїзд рушив (Головко, II, 1957, 458);
Він зробив аж три свистки. Такі хороші та голосні! (Є. Кравч., Квіти.., 1959, 81);
// Пристрій для подання сигналів за допомогою свисту (у 3 знач.).
Він збив манометр і ударив залізом по боці [паровика]. Потому пустив пару в свисток (Коцюб., II, 1955, 91);
// Дитяча іграшка, за допомогою якої утворюють свист.
При дифтерії, скарлатині і т. д. заразний чинник може передаватись через дитячі іграшки, особливо ті, що їх діти беруть в рот (свистки, пискалки та ін.) (Підручник дезинф., 1953, 53).
2. Свист, утворюваний таким пристроєм.
Нарешті від соснового новенького будиночка почувся свисток, яким кличуть собак (Ю. Янов., Київ. опов., 1948, 34);
Свисток судді — покотився по зеленому полю футбольний м’яч (Вишня, І, 1956, 404);
Над лісом пролунав ледве чутний паровозний свисток (Собко, Звич. життя, 1957, 9).
Словник української мови (СУМ-11)