свінути
СВІНУ́ТИ, не́, док.
1. Яскраво спалахнути.
Блискавиця з лютим громом Як свіне-свіне над домом, .. Затрусилось все навколо... (П. Грабовський);
* Образно. Роєм птиць благословенна свінула Софія, і галактичний Литв бронзовіє у мерехтінні найдорожчих лиць (В. Стус).
2. перев. у сполуч. зі сл. світ. Розвиднітися.
– Світ свінув, а ти ще й не вставав (Сл. Б. Грінченка);
Ще світ не свіну́в, як коник у поле скакнув. Коник каже [Дударику]: – Лягай за мною та й лежи. Прилетять воронята мене, ніби різаного, дзьобати, а ти їх половиш (П. Тичина);
// безос.
Ледве свінуло надворі, – вона вже побігла з хати (Б. Грінченко);
Лаврик ще спить, – щойно ж свінуло, – а Даринка .. вирішила піти колосків пошукати (І. Вирган).
◇ (1) Свіну́ти (свіркону́ти) очи́ма – раптово глянути на кого-небудь, виявляючи поглядом якісь почуття (радість, гнів і т. ін.).
Вона повела плечима, .. гордо свінула очима (С. Васильченко);
Тільки свірконула [жінка] очима і замість зерняти розкусила лушпанину. І зо зла її виплюнула (Панас Мирний).
Словник української мови (СУМ-20)