селище
СЕЛИ́ЩЕ див. се́лище.
СЕ́ЛИЩЕ, рідко СЕЛИ́ЩЕ, а, с.
1. Населений пункт у сільській місцевості; село.
Дніпро, Україну згадаєм, Веселі селища в гаях, Могили-гори на степах – І веселенько заспіваєм... (Т. Шевченко);
Тихо в гаї і в селищі, Спить ще оболонь, Вже погас у попелищі Наш нічний огонь (І. Франко);
На значній віддалі від шосе Брянський і Черниш помітили дахи гірського селища (О. Гончар);
// Місце розташування кочівників, будівельних загонів, розвідувальних партій і т. ін.
У пишній зелені луків за чверть години виросло селище з легких юрт (З. Тулуб).
2. Населений пункт міського типу, розташований поблизу міста або фабрики, заводу тощо.
Було вже нерано. Селище тонуло в темряві. Тільки шахта і естакада рясно світилися вогнями (Д. Ткач);
Поблизу тісно скупчились хатки старого робітничого селища (Ю. Шовкопляс);
На місці сучасних сіл поступово створюватимуться впорядковані селища міського типу, в яких використовуватимуться досягнення сучасного комунального і культурно-побутового обслуговування (з публіц. літ.).
3. архл. Залишки стародавнього неукріпленого поселення.
У зв'язку з рухом сарматів на захід привертають увагу городища і селища нижнього Дніпра (з наук. літ.).
4. заст. Поселення (у 2 знач.).
– Ми сюди на селище прийшли, у земляни пишемось любчівські (Марко Вовчок).
5. рідко. Місце, де колись було село.
Як ото пройшла чутка по всій Україні, по Волині і Подолії, що Палій скликає людей на старі українські селища, то і посунулись до Хвастова [Фастова] люди з усіх усюд (Д. Мордовець).
Словник української мови (СУМ-20)