сльота
СЛЬОТА́, и́, ж.
1. Хмарна, сира погода з дощем або мокрим снігом, із багном на землі, невпинний дощ, мряка або мокрий сніг.
Восени й весною, як розпочнеться негідь та сльота, все містечко з хатами й крамницями неначе плаває в болоті, рідкому, аж прозорому (І. Нечуй-Левицький);
Невдовзі після цього Ярина захворіла. Звичайно, першою причиною цього була старість, літа, але найбільше важило, мабуть, те, що почалась осінь, негода, сльота (С. Скляренко);
Надворі сльота, – холодно й непривітно в порожній кімнаті (В. Козаченко);
* У порівн. І пішли, Як сльота, сумні оповідання... (М. Рильський);
Сльота сліпить очі.
2. Багно на землі, дорозі від дощу або мокрого снігу.
І сонце засяє, і висхне сльота (А. Малишко);
То пилок, то сніги, то сльота Партизанську вкривають дорогу (П. Воронько);
На роз'їжджених шляхах загрузали коні, ламалися колеса ридванів та поштових карет, тільки круторогі мало зважали на березневу сльоту, байдуже місили тванисту землю (Н. Рибак).
3. перен., лайл. Набридлива, надокучлива людина.
– А хто це на дурничку причепився до саней?! .. – Це я, – підіймає голову Люба .. – Сльота! – Від сльоти чую, – .. не ображається дівчина (М. Стельмах);
Та й як до такої підійдеш? А як вигукне: – Відчепися, сльота! (В. Мисик).
4. у знач. присл. сльото́ю. Невідступно, надокучливо, набридливо.
Лізеш сльотою (Номис);
Білі метелики вже перестали сльотою лізти в вічі, йому стає видніше (С. Васильченко);
– То ти казав, а не я. Облиш мене, незугарний, та не ходи сльотою. Я нічогісінько не обіцяла. Ну що це за нещастя... – захлипала дівчина (С. Добровольський).
◇ (1) Як сльота́ – невідступно, надокучливо.
Вона [біда] й за ним ходила змалку, як сльота, поки не відкрився перед ним чарівний світ книжок, повний незнаних чудес (П. Колесник).
Словник української мови (СУМ-20)