сповна
СПО́ВНА́, присл.
1. Цілком, повністю.
Дона не вміла одважувати свою любов, як в аптеці, і серце своє віддавала сповна, не замислюючись і не шкодуючи його (Л. Первомайський);
– Не помру я, Яремо, доки сповна не сплачу панам за їхні здирства (П. Кочура);
Коли нагрянула війна – чашу лиха випив він сповна (І. Гончаренко);
– Не забігаючи й додому, подалась я в ясла до Тимка. Ти б його тепер і не пізнав. Ще б! Як на війну йшов, йому ж і місяця сповна не було, а це вже ось без місяця не чотири роки (І. Вирган);
Сповна використані резерви.
2. У повному складі.
Степан розповідав, що вчора ще прибув у Щербанівку .. суд весь сповна і заарештованих пригнали (А. Головко).
◇ (1) Не спо́вна́ ро́зуму – дурний.
– Кому вони [військові заняття] потрібні? – скипів полковник, ще думаючи, що новоприбулий або насміхається над ними, або не сповна розуму (М. Стельмах);
(2) Спо́вна́ ро́зуму – уживається для вираження здивування, застереження, коли хтось діє необачно, необдумано.
– Опам'ятайсь, Карпе! Що ти вигадав: по-панському схотів жити, кров свою одмінити? Чи ти сповна розуму..? (М. Коцюбинський).
Словник української мови (СУМ-20)