спопеляти
СПОПЕЛЯ́ТИ, я́ю, я́єш, недок., СПОПЕЛИ́ТИ, лю́, ли́ш, док., кого, що.
1. Перетворювати у попіл, спалювати вщент.
Він [Бетховен] же писав музику для людей, а не для орди штурмовиків, яка попалила у себе на батьківщині книжки Гейне, а тепер спопеляє міста, знищує пам'ятки старовини інших народів (П. Автомонов);
Хомині очі теж мечуть іскри. Якби могли, вони б усе спалили, усе спопелили – сіно, хліб панський, будинки, саму землю обняли б вогнем... (М. Коцюбинський);
Тонна бомба рознесла вщент будинок, стояла вогненною косою й спопелила весь густий сад (В. Кучер).
2. перен. Знищувати, перемагати у жорстокій боротьбі.
Севастополь! Пильно на сторожі, як герой, стояв ти у бою, не схиливши голову свою, орди спопеляючи ворожі (І. Гончаренко);
Ви чого, колонізатори, Грабувать ідете, бить? Тут народний гнів, як в кратері, Вас навіки спопелить (Я. Шпорта);
// Піддавати нещадній критиці, гостро висміювати кого-, що-небудь.
Поезія Т. Г. Шевченка звучала як священна правда; вона спопеляла ворога і життєдайним струмом живила серця .. людей, підтримувала їх, кликала до перемоги (із журн.).
◇ (1) Спопеля́ти / спопели́ти очи́ма (зо́ром) кого – дуже гнівно, презирливо дивитися на кого-небудь.
Підігріваючи себе своїми ж жалісливими й гнівними словами, він спопеляв бідного Костянтина Павловича помутнілими від обурення очима (В. Козаченко);
– Як вас величати? – спитав винахідник Жора, спопеляючи очима Джо Дассена на кофтинці феї (А. Крижанівський);
Чому ти .. не спопелив зрадливця своїм зором? (М. Нагнибіда);
(2) Спопеля́ти / спопели́ти се́рце (серця́) – завдавати кому-небудь великих душевних страждань, викликавши величезної сили почуття до себе.
І голос Бог мені подав: “Устань, пророк, .. і внемли, Сповняйся волею Творця, І, крізь моря йдучи та землі, Глаголом спопеляй серця!” (Переклад М. Рильського).
Словник української мови (СУМ-20)