сприсати
СПРИСА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., СПРИСНУ́ТИ, ну́, не́ш, док., рідко.
1. Раптово переставати триматися на чому-небудь, відриватися від чогось; спорсати.
Щоб не місити багно, деремося вище до тинів. Нога іноді сприсає з горбика (П. Панч);
Горпинина рука сприснула з скрині, і трохи не вдарилася вона головою об ріг (Панас Мирний);
Краплина сприснула з вій і покотилась по щоці, мов сльоза (Ю. Смолич).
2. перен. Швидко переміщатися з одного місця на інше, не затримуватись довго на одному місці (про погляд, зір і т. ін.).
Гострий погляд наче ножем черкнув Мусія по обличчю, сприснув, заплутався в бороді, вколов у груди (Л. Первомайський);
Пильно дивився [Стьопа] на тьотю Мар'яну й слухав уважно її. Та хіба довго це! От знов очі хлопців якось непомітно сприснули з обличчя її і вниз під гору, де осика (А. Головко).
3. перен. Швидко й непомітно зникати, втікати.
– Глянув я на нього [горбаня], а він переморгується із братом: морг – і знову хреститься, морг – і знову хреститься... “Ах ти ж, – думаю, – гад .. Тепер ти в мене не сприснеш”. І став я за ним слідкувати (Григорій Тютюнник).
Словник української мови (СУМ-20)