старина
СТАРИНА́, и́, ж.
1. Те, що було колись, дуже давно.
Співай же їм, мій голубе, Про Січ, про могили, Коли яку насипали, Кого положили. Про старину, про те диво, Що було, минуло... (Т. Шевченко);
Віяло від неї [бібліотечної зали] якимсь таємничим духом старини (І. Франко);
Дід згадав русько-японську війну, Хрести діставав, ворушив старину... (І. Нехода).
2. збірн., розм. Старі люди, старики.
То вже господь так дав, щоб старина, утомившись на полі, спала кам'яним сном, а молодь .. вночі приймала нову силу в себе, і безсонниця [безсоння] їй тільки здоров'я додавала (Ірина Вільде).
3. фам. Уживається як пестливе звертання до давнього приятеля, товариша.
Побачивши Леуса, він одразу полагіднішав, гнів його мов рукою зняло. – Здорово, старина! – весело привітався [Боровик] (Ю. Збанацький).
(1) У (в) старину́ – колись, дуже давно.
Не так тепер і в пеклі стало, Як в старину колись бувало (І. Котляревський);
В старину добра та ладу не було, а були тільки бучі, колотнеча та сваволя (Панас Мирний).
Словник української мови (СУМ-20)