староста
СТА́РОСТА, и, ч.
1. На Україні, в Польщі та в Литовському князівстві (у XV–XVIII ст.) – керівник місцевого міського чи сільського управління або самоврядування; війт.
Ввечері прибули старости з Прилук та з Лохвиці і принесли князеві нову неприємну звістку, що по лісах, по дібровах збираються якісь гультяї, не то козаки, не то селяни (І. Нечуй-Левицький);
Староста черкаський і канівський Дашкевич просив у великого князя литовського осібної організації для козаків, але не дано (Леся Українка);
Тоді-бо дійшло безладдя в Польщі до того, що робив усякий староста, усякий ротмістр, усякий значний чоловік, що йому в божевільну голову прийде, а найбільш із народом неоружним, з міщанами і хліборобами, котрі не мали жодного способу супротив його стати (П. Куліш).
2. У Західній Україні (до 1939 року) – начальник, голова повіту.
При обіді директор сказав своїм дітям, що має намір виїхати на який час до доньки, що була замужем за старостою (О. Маковей);
Війт доніс до старости, що Коваленко побудував на громадській толоці нову хату та що повинен платити податок (Л. Мартович).
3. У царській Росії – голова сільської громади.
В нашого старости три радості: корова здохла, хата згоріла та жінка вмерла (прислів'я);
Він звелів одвести бурлак до тюрми, а на суд привести того старосту й писаря, що видавали пашпорти [бурлакам] (І. Нечуй-Левицький);
Часом збирались гості. Холодком, в свято, приходив Скоробагатько Максим, староста сільський, якого дражнили “вовчком”, і тесть Підпари, Гаврило (М. Коцюбинський);
Довідався Семен, що батько його все своє життя обсівав мізерний шмат землі, який врізався клином у десятини сільського старости (Л. Смілянський).
4. Виборна або призначена особа для ведення справ якого-небудь громадського колективу, товариства і т. ін.
Люди казали, що церковний староста з одних недогарків [свічок] нажив казан грошви (М. Стельмах);
За кілька днів німці [фашисти] наставили старого Кажана старостою (І. Цюпа);
// У середніх та вищих учбових закладах – призначена чи обрана особа, що очолює клас, курс, групу і т. ін.
Ліда вчиться дуже добре, і її обрали старостою класу (О. Копиленко).
5. Особа, що сватає жениха нареченій або наречену женихові.
Просив Пархім Остапа, щоб пішов за нього старостою до Хіврі (Г. Квітка-Основ'яненко);
Старости .. уговорювали .. Сикліту Британову віддавати дочку за Василя Мітлу (Грицько Григоренко);
Одної неділі сидимо ми собі, аж тут і старости на подвір'я (Ю. Федькович);
Молодих запрошують до хати. У ній вступає в свої права весільний староста (з наук. літ.).
Перев'я́зувати / перев'яза́ти молодо́го (старості́в) див. перев'я́зувати;
(1) Церко́вний ста́роста – особа вибрана спосеред парафіян для ведення господарських справ парафіяльної церкви.
Словник української мови (СУМ-20)