сточувати
СТО́ЧУВАТИ¹, ую, уєш, недок., СТОЧИ́ТИ, сточу́, сто́чиш, док., кого, що.
1. Тривалим, або частим точінням, тертям робити щось дуже тонким, вузьким, тупим і т. ін.
Сточити різець;
// Точінням знімати нерівність на чому-небудь або поверхневий шар з чогось.
Сточити зазублину.
2. Гризучи, роблячи дірки, руйнувати, знищувати що-небудь (про гризунів, комах і т. ін.).
Остап почав думати про смерть .. Чи живого, чи мертвого, а таки з'їсть вовк або сточать хробаки у цих нетрях (М. Коцюбинський);
Хата стара, похила і в хаті не так багато. Дерев'яне ліжко грубої роботи, старий стіл, різьблені ніжки якого сточили шашлі [шашелі] (В. Земляк);
* Образно. Мій пам'ятник стоїть триваліший від міді .. Його не сточить дощ уїдливий, гризький (М. Зеров);
// перен. Згубно впливати на кого-, що-небудь (про хворобу, горе, турботи і т. ін.).
Горе те, як шашіль, сточує серце, нівечить і спустошує душу (А. Шиян);
Орися переселилася до дідуся Власа, – відчувала бо, що жити по сусідству з Шабліями не може, що тут її здоров'я сточать сухоти (Д. Бедзик).
СТО́ЧУВАТИ², ую, уєш, недок., СТОЧИ́ТИ, сточу́, сто́чиш, док., що.
Давати змогу рідині повільно витікати, виливатися звідки-небудь.
Лукаш хоче надрізати ножем березу, щоб сточити сік (Леся Українка);
Велися в кутку таємничі наради, з яких мені зрозумілими були тільки окремі слова: “порізать печінку... сточити кров...” (М. Коцюбинський).
СТО́ЧУВАТИ³, ую, уєш, недок., СТОЧИ́ТИ, сточу́, сто́чиш, док., що.
Скріплювати, з'єднувати одне з одним (деталі, кінці і т. ін.), утворюючи одне ціле.
Прибивали [діти] ринви і сточували в одну суцільну ринву від шаплика аж до осики (А. Головко);
– От біда, – тихо каже мати, – обірвалася нитка. Вона .. слинить мичку, сточує обірвані кінці... (І. Цюпа).
СТО́ЧУВАТИ⁴, ую, уєш, недок., СТОЧИ́ТИ, сточу́, сто́чиш, док., кого, що, розм., рідко.
Примушувати рухатися в зворотному напрямі, назад.
Вершник знову попробував сточити коня, але це помітив Малий і смикнув його за стремено (П. Панч);
Сточувати машину.
Словник української мови (СУМ-20)