страшно
СТРА́ШНО.
1. Присл. до страшни́й.
– Ну, так! Оженився неборак! – Сама собі вона шептала І тяжко, страшно усміхалась (Т. Шевченко);
Він ходив зовсім як несамовитий, і його позападалі очі іноді так страшно блищали, що Горпина часом лякалась його (Б. Грінченко);
– Як ти страшно й мудро заговорила, братова, – вражено подивився [Яків] на Дарину, а думки відразу домалювали все сказане про жіночу долю (М. Стельмах);
При стрільбі, суворий і натхненний [командир]. Повторяє приказку свою: – Прикро помилятись на ученні, Страшно помилятися в бою... (М. Гірник);
Соломія мучилась і страшно стогнала. Вона зовсім попекла собі руки до самих кісточок (І. Нечуй-Левицький);
Петро підвівся, сів. Серце його страшно билося; голова горіла (Панас Мирний);
Дітвора була страшно зацікавлена (О. Донченко);
Ранок був темний – димний і туманний. Страшно пахло горілим і паленим (Ю. Смолич);
– Наш Фокс страшно перебірливий. Якийсь час узагалі не хотів їсти м'яса (С. Масляк, пер. з тв. Я. Гашека).
2. у знач. пред. Хто-небудь відчуває страх, боязнь.
Мені аж страшно, як згадаю Оту хатину край села! (Т. Шевченко);
Серед двору лежав блідий, як смерть, Федір. Усім стало якось моторошно, страшно... (Панас Мирний);
Настя почула брязкіт кайданів, і їй стало страшно (М. Коцюбинський);
Кричала сова. Від того крику робилося страшно і моторошно (Григорій Тютюнник).
Словник української мови (СУМ-20)