султан
СУЛТА́Н¹, а, ч.
У країнах Сходу – титул монарха, а також особа, що носить цей титул.
У султана білії палати, а під ними чорнії темниці, там сидять в неволі бідні бранці, світа сонця не видають в очі (Леся Українка);
Гуляли запорозькі чайки й по Чорному морю, і в Стамбулі заявлялись, у султана під вікнами... (О. Гончар);
* У порівн. Півень ходив по сцені, мов турецький султан (Остап Вишня).
СУЛТА́Н², а, ч.
1. Оздоба з пучка пір'я або кінського волосу на головних уборах, на головах коней.
Їхали на баских конях вершники у яскравих червоно-золотих уборах. Красиво маяли султани на їх тюрбанах (В. Минко);
// чого і без дод., перен. Про розширений угорі стовп куряви, диму і т. ін.
Сірі султани пилюки, звихреної конем, осідали на скошеній стерні (Григорій Тютюнник);
Постріли на рівнині частішали, чорні султани здіймались по всій довжині німецьких траншей (Ю. Бедзик).
2. Волоть із колосків, що є суцвіттям багатьох злаків.
Досягла [кукурудза] вже росту людини, викинула султани (з газ.);
Навесні Донецький степ грає різними барвами численних квітів. Пізніше він прикрашається султанами трав (з наук. літ.);
У чепурній світлій хаті повно квітів .. Білі пухнасті султани ковили біля рамок портретів, луток вікон, за сволоком (М. Чабанівський);
// Про кетяг квітів.
Владно розкидавши широке лапате листя, вишнево-рудими султанами красувалися стебла щавлю (В. Козаченко).
Словник української мови (СУМ-20)