сяяти
СЯ́ЯТИ, заст. СЯ́ТИ, ся́ю, ся́єш, недок.
1. Випромінювати рівне, яскраве світло, яскраво світитися (про світила, джерела світла); сія́ти.
Надворі сонечко сяло (Г. Квітка-Основ'яненко);
З неба місяць так і сяє; І над водою, і над гаєм, Кругом, як в усі, все мовчить (Т. Шевченко);
Угорі так яро сяють зорі, ні одна не криється за хмари (Леся Українка);
– Зробимо в хатці яснеє віконце, Щоб сяло над нами, мов золото, сонце! (М. Рильський);
Андрій лежав і дивився в небо. У небі сяяли мільйони зірок (О. Довженко);
На палубі ні душі, тільки сяє над нею величезний круглий прожектор (О. Гончар);
* Образно. Людська недоля будила не розпач в мені, а бажання Кращої долі, .. той ідеал мені сяяв (Леся Українка);
// Бути яскраво освітленим, наповненим світлом.
Маруся сиділа й мовчала і тільки дивилась в вікно на небо .. А небо мовчало і пишно сяло (І. Нечуй-Левицький);
В театрі повно; ложі сяють; Партер і крісла, все кипить (М. Рильський, пер. з тв. О. Пушкіна);
Палісадник весь сяяв у яскравому світлі. Великі дугові ліхтарі-прожектори світили з горішніх вікон (Ю. Смолич);
Ложі бенуара, бельетажа й ярусів червоніють оксамитом і сяють електрикою (Ю. Яновський).
2. чим і без дод. Блищати, відбиваючи світло, промені.
Жила удова коло бучного міста, де бучнії будинки громоздилися [громадилися], де сяли та виблискували церкви золотохресті (Марко Вовчок);
Сонце міцно припікало, а блиск його проміння аж за очі хапав, і все від нього сяяло, блискотіло (Н. Кобринська);
Чудотворна ікона сяяла самоцвітами (О. Донченко);
До обіду корабель неначе вдруге народився: блищав вимитими бортами, сяяв палубою (Д. Ткач);
Далеко праворуч на захід сяяли під вранішнім сонцем величаві вершини гір (О. Гончар);
// Виділятися яскравим кольором.
Під його [сонця] скісним промінням золотом сяло жовте листя лип та беріз (М. Коцюбинський);
На дівчатах аж сяють квітки та стрічки (І. Нечуй-Левицький);
Яванці – красивий народ, декого з них наче зроблено з золота, тіло так і сяє розкішними золотими фарбами (Ю. Яновський);
Щоки сяяли рум'янцем, мабуть, вона бігла (О. Копиленко);
// перен. Відрізнятися, виділятися якою-небудь позитивною рисою; вражати зовнішнім блиском, пишністю.
Країна змарніла і впала в скорботу. Тільки природа сяяла безсмертною своєю красою (О. Довженко);
О пісне, пісне, подруго моя, де б я не був, де б не блукав з тобою, знов Київ сяє гордою красою, – з тобою знов на горах рідних я (В. Сосюра).
3. Блищати, світитися, перев. від радості, щастя, вдоволення і т. ін. (про очі).
Єсть карії очі – як зіроньки сяють (Т. Шевченко);
Одарка лежить, зложила руки під голівку, бліда-бліда, тільки очі їй сяють (Марко Вовчок);
Очі в його так радісно сяли, що аж Денис та Настуся це примітили (І. Нечуй-Левицький);
– Розкладай вогонь, – весело потер руками Тимко. Очі в нього сяяли, голос ламався, як крихкий лід на морозі (Григорій Тютюнник);
Очі їхні сяяли захватом зустрічі, вони не почували ні холоду, ні голоду (Ю. Яновський);
// перен. Виражати своїм виглядом, виразом якесь сильне почуття, захоплення чимсь, радість, задоволення і т. ін. (перев. про обличчя).
Вона сяла уся привітно, як сонце, коли нагнулась над ним з турботним питанням (М. Коцюбинський);
Коли міна вибухала в самій [ворожій] траншеї, сповнюючи її димом, обличчя в Брянського сяяло від вдоволення (О. Гончар);
Смагляве личко сяяло від щастя (М. Рильський);
Від білосніжного палацу до економії мчить управитель. Він такий мокрий, наче його хто викрутив, але обличчя сяє широкою усмішкою (М. Стельмах);
Обізвався Коростильов, і маленькі очі його радісно заблищали, а личко сяяло як у гостях або на іменинах (Григорій Тютюнник);
// перен. Яскраво виявляти що-небудь (перев. виразом обличчя, блиском очей і т. ін.).
Родинне коло діда оточило, Сини та дочки, й молоді онуки; Одні уважно, пильно вислухають, У других в очах тиха мрія сяє (Леся Українка);
Знаю, довго будуть народи обмацувати нашу зброю, лічити наші рани, сяяти вдячністю чи заклякати з ненависті (О. Довженко).
Словник української мови (СУМ-20)