трах
ТРАХ, ТРАХ-ТРА́Х, виг.
1. Звуконаслідування, що означає різкий, сильний шум, тріск від падіння, удару тощо; торох.
Раптом т-ррах!.. трах-трах!.. Віконна рама затремтіла, і всі шибки дико задеренчали (М. Коцюбинський);
Враз у віконницю знадвору – трах! – видно, цеглиною. Трах! – десь у двері на тім кінці будинку (А. Головко).
2. розм. Уживається як присудок за знач. тра́хнути і тра́хнутися.
Виляти молотникові не можна: молотник не косар, – той сяде нагострити косу та й одпочине; молотник і не жнець, – той сам гонить постать. А тут трах-трах, трах-трах, – не оставайсь! (Ганна Барвінок);
Тільки хотів парубок щось відповісти, як Матюшина важка долоня з усього розмаху у висок його – трах! (А. Головко);
[Казидорога:] Та й взяв [Рябина] громадську печать, розпік на огні та й трах! Аж м'ясо зашкварчало! (І. Франко).
Словник української мови (СУМ-20)