трибун
ТРИБУ́Н, а, ч.
1. У Стародавньому Римі – назва різних державних і громадських службових осіб.
У першій половині V століття до н. е. плебеї .. добились права обирати власних службових осіб, які могли б захищати їх від насильства патриціїв. Ці плебейські службові особи дістали назву народних трибунів (з навч. літ.);
Військовий трибун.
2. Громадський діяч, видатний оратор і публіцист.
Ми знаємо Шевченка і як лірика м'якого, і як філософа глибокого, і як пісняра ласкавого, і як трибуна гнівного (П. Тичина);
// Виразник чиїхось або якихось ідей, принципів, прагнень.
В своїм тіснім кружку [гуртку] .. вони [паничі] не потребували ставати на котурни і драпуватися в тоги людових трибунів (І. Франко);
І уривчасто, і гнівно кидав він [П. Сагайдачний] принишклому Свиридовичу: – Так... Але я вже донесхочу наслухався нашого голотського трибуна (З. Тулуб);
І зрозуміли вони, що вирок поетові продиктувала цареві не стільки особиста образа, скільки страх перед ним як перед народним трибуном (З. Тулуб);
// ірон. Про любителя говорити, ораторствувати.
Словник української мови (СУМ-20)