трибуна
ТРИБУ́НА, и, ж.
1. Підвищення для виступу промовців у залах громадських зборів, на майданах і т. ін.
[Валент:] Був я у суді тоді, як ти там промовляв. Дивую, як міг ти говорити! Не зійшов ти ще й на трибуну, а вже там стояла клепсидра, той холодний часомір (Леся Українка);
Митрофан не відмовлявся. Коли назвали його прізвище й ніхто не заперечив, вийшов до імпровізованої трибуни, вклонився людям і сказав: – Спасибі за довіру, миряни (Микола Чернявський);
// чого і яка, перен. Друкований орган, установа, сфера, де політичні діячі, публіцисти й т. ін. висловлюють свої погляди, ідеї тощо.
З перших днів війни царський уряд закрив газети й журнали, що виходили українською мовою, і українські письменники лишилися без своєї трибуни (з наук. літ.);
Театр для Карпенка-Карого був не просто розвагою, а високою громадською трибуною, з якої можна було виголосити вогненне слово правди, розбудити в людині кращі почуття й поривання (з газ.).
2. Споруда на стадіонах, площах і т. ін. здебільшого з розташованими уступами вгору рядами місць для глядачів або осіб, що приймають паради, вітають демонстрантів тощо.
М'яч метався по стадіону, немов ошпарений, то потикався в одні, то в другі ворота, то летів кудись вбік, інколи досягав навіть трибун (Ю. Збанацький);
Невеликі трибуни манежу були нагорі, ніби балкон у театрі, з них дуже добре видно все, що відбувається внизу на біговій доріжці (В. Собко);
Він дуже поспішав, щоб не спізнитися на демонстрацію. Катя теж заметушилася, заспішила. Але мама сказала, що їй нема чого квапитись, – на трибуну треба йти о дев'ятій годині (Н. Забіла).
Словник української мови (СУМ-20)