туго
ТУ́ГО.
1. Присл. до туги́й.
Мотузки були напнуті туго, немов струни (Ю. Смолич);
Хвилю стояв він такий напнений, мов туго натягнений лук; відтак ревнув крисаню кріпко на голову, шепотом швидко щось проговорив до Марусі і в два скоки щез між смереками (Г. Хоткевич);
Вітер туго напинає білі вітрила (З. Тулуб);
В кайдани туго окують, В село на зрище приведуть, І на хресті отім без ката І без царя вас, біснуватих, Розпнуть, розірвуть, рознесуть (Т. Шевченко);
Сергій, туго перетягнутий брезентовим пасочком, задавакувато викручувався на одному каблуку (Григорій Тютюнник);
– Ідіть у хату: я вже сама закручу завертку, бо вона в нас так туго ходить (Панас Мирний);
Струмочки молока туго б'ють у кленове дзвінке денце, підіймаються рожевим шумовинням (М. Стельмах);
Туго росла дитина, а все ж підростала, і не стямилась [мати] навіть, як довелося шить їй штани (М. Коцюбинський);
А земля родила туго – Та й те йшло до панської пельки (В. Еллан-Блакитний);
Цілий тиждень по тому Яшко робив клітку. Схуд, ночами спав тривожно. А робота туго йшла: ножа не було (А. Головко).
2. у знач. пред. Важко (про труднощі в чомусь, нестатки і т. ін.).
Ростом я, знаєте, нижчий за мого першого номера, то на глибоких місцях мені доводилося зовсім туго (О. Гончар).
Словник української мови (СУМ-20)