тулити
ТУЛИ́ТИ, тулю́, ту́лиш, недок., кого, що.
1. Притискати, прикладати що-небудь до чогось або пригортати кого-, що-небудь.
Обіймала [Марічка] за шию Івана та, тулячи до його лиця біляву голівку, стиха співала йому над вухом (М. Коцюбинський);
Боязко оглядаючись, тулили до грудей плетені корзини з своїм добром селяни (Ю. Збанацький);
Мати тулить мене до своїх грудей і вкриває поцілунками (Л. Смілянський);
До старої підбігли внучата і жалісно заглядали їй у вічі, а вона тулить їх до себе (М. Стельмах).
2. Розташовувати, поміщати що-небудь в тісному місці.
Семен з'ясував новоприбулим, що їхні клапті [землі] будуть скраю, бо незручно тулити їх посеред громадського масиву (Ю. Яновський);
Пальмі необхідно багато повітря, тому тулити її на підвіконні не рекомендується (з наук.-попул. літ.).
3. З'єднувати докупи.
Вона вже щось різала, міряла, тулила клейстером докупи (Л. Яновська);
Щипала [Тетяна] на обніжку блакитно-огневі черевички, вибирала з них найкращі й механічно тулила в букетики (С. Васильченко);
// розм. Ліпити (вареники, пироги).
– Хіба то я вареники тулила? (Панас Мирний).
4. перен., розм. Пов'язувати кого-, що-небудь із кимось, чимось.
– Бога ви не боїтеся, отакої шкоди наробити!.. – Чого нас до тієї шкоди тулити? (Панас Мирний);
Кожен кидав цій дитині вулиці чи з ласки, чи з серця прізвище, кожен тулив їй який-небудь епітет, кожен лічив своїм обов'язком чи приголубити злегенька, чи штовхнути добре (Л. Яновська);
– Не хочу, щоб лихі язики тулили тебе до мене. Чуєш? Левко знову дивується: – От ніяк не доберу в своїй голові: чого ти, дівко, так в'їлася в мене? (М. Стельмах);
// Нав'язувати кому-небудь когось.
Місцевий куркуль, у котрого Іван батрачив, тулив йому за дружину свою придуркувату доньку (Ю. Яновський).
Словник української мови (СУМ-20)